У пам’яті рідного тата,

У спогади міцно сплелось –

Бараки військові – це хата,

В яких все дитинство жилось.

Був батько у нього військовим,

При штабі у війську служив,

А вечером сину зимовим

Багато читав, говорив.

Брав сина, садив біля себе

(А хлопцю було років п’ять)

Він в батьківські очі, як в небо,

Годинами міг заглядать.

А ще у погони вдивлявся,

У «кубики», як називав,

Й до рідних плечей прихилявся,

На сильних руках засинав.

Пішов на війну тато гідно,

А мама голосить в кутку:

«Просив: добирайтесь до рідних…»

Оце, що було впам’ятку.

Вони в Домантівку тікали

Із пекла страшного цього.

Так мати від бомб врятувала

Єдиного сина свого.

А тато боровсь  в крові, в поті,

Поранений падав, вставав…

І матері хтось скаже потім,

Що безвісти тато пропав.

Ой як же хотілось малому,

Словами цього не сказать,

В щасливий у День Перемоги

Зустріти його, обійнять…

Пройшло літ відтоді багато,

Сріблиться давно голова.

Й донині не знає мій тато,

Де тато його спочива.

Не може фашистам пробачить

За те, що тепер лиш вночі

Так ясно і виразно бачить

Погони  на ріднім плечі.