Яка ж пора мені наймиліша?

Мені подобається дуже літо:

Тоді канікули в нас у школі.

А ще і сонце, й ставок, і квіти,

І маю часу на все доволі.

Люблю, як осінь уже надходить,

Бо ж стигнуть грона у винограду.

Та й школярі знов до школи ходять

І жовте листя кружля по саду.

Узимку з друзями в сніжки граєм,

На лижах їдем і хлопці, й дівчата.

Ще Миколая дуже чекаєм,

Бо принесе дарунків багато.

Люблю я весну, коли зацвітають

Яблуні й вишні, стає тепліше…

Я розгубився й тепер не знаю:

Яка ж пора мені наймиліша?

Захистіть нас, мужні солдати

Я боюся лягати спати,

Бо війна прийшла в Україну.

Захистіть нас, мужні солдати,

Й рідну мову мою солов’їну.

Соняшник

На городі диво зацвіло:

На стеблині − жовта голова.

Наче сонечко сюди зайшло

Й зупинилось, нас щоб здивувать.

      Годуйте птахів узимку, люди!

Скінчилась осінь, зима настала.

Птахам і холодно, й голодно стало.

Літають, шукають чогось поїсти,

Стомились, рішили на яблуні сісти.

Сидять і тремтять, заглядають у шибку,

Неначе просять: дай хліба скибку.

От ми й зробили їм годівнички:

− Просимо їсти, сойки й синички.

Ми ж хочем яблука, груші мати −

Птахи поможуть сад врятувати.

Щоб шкідників не було повсюди,

Годуйте птахів узимку, люди!

Зробим Сквиру кращою!

Знов у нашу Сквиру завітало свято:

Прибрано навколо, музика луна,

Квітів, кульок, сміху, радості багато –

І така красива у цей день вона!

Хочу, щоб так гарно не лише у свято,

Бо від нас залежить, від усіх сквирян:

Нам не лиш до свята смі́ття прибирати –

Чисто, де не смітять – ти собі затям.

Хочу, аби в місті працював театр,

Щоб не їздить в Білу, як це робим ми,

Щоб концерт, вистава не лише у свято,

І кіно нам треба, щоб були людьми.

Ще, щоб більше гро́шей мамі видавали,

Щоб не хвилювалась, як місяць прожить.

Хочу я комп’ютер – каже:„Грошей мало“,

А бабуся каже:„Будем якось жить“.

Я не хочу „якось“, мрію добре жити!

Піднімемо місто ми на висоту!

Щоб було нам добре, треба все зробити!

Зробим Сквиру кращою – я ось підросту.

Я коріння своє хочу знати,

Тож пішов з цим питанням до тата,

Але він поспішав на роботу

І розмову відклав до суботи.

– Може ти мені скажеш, матусю?

– Добре, синку, з роботи вернуся

І з тобою про все поговорим,

Схему нашого роду ми створим.

Всі пішли по роботах, я – вдома,

Бо ж канікули в учнів, відомо.

Взяв альбом із полиці, де фото,

І ретельно узявсь до роботи.

Я – Богдан ось, а це – мама Лєна,

Це Дмитро-тато – гілка родинна.

Далі – дід Іван, баба Поліна –

Рідні татового „коліна“.

Тут розміщу я фото бабусі

Й дідуся. А із цим розберуся…

О, згадав! Це – хрещена з сім’єю

До родини належать моєї.

Крона – брат і сестра бабусі,

Тома, Рома, Оксана, Іннуся;

А отут – сім’я баби Клави;

Стовбур роду – це прадід Слава.

А коріння – це прабабусі,

Що гляділи мою матусю.

А оце… і оце… що за фото?..

Почекаю матусю з роботи.

Ура!

Сонце промінням хмарку прошило,

Проникло в кватирку, мене розбудило:

– Вставай-но, Богдасику, годі вже спати,

Будем до школи помалу збиратись.

Підручники, зошити в ранець складем:

Це ж не кудись там – в школу ідем.

Там така буде, як я, дітвора.

Скінчи́лись канікули. Сумно? –Ура!

Книга все розкаже

Книга мовчки все розкаже,

Ти у зміст її вникай,

В ілюстраціях покаже

Персонажів, рідний край.

Як історію читаю,

Так захоплююсь, що ну:

Вмить коня я осідлаю

І вражи́ну віджену.

Ось з Климком ховаюсь в сіні,

Щоб фашистів обхитрить.

Холодно тут в дні осінні,

Го́лодно, та хочем жить.

Йдемо полем ми навзги́нці,

Присідаємо від куль,

Страх долаєм поодинці:

Він у книжці, а я тут.

Або я, Павлуша, Ява –

З Васюківки із села,

Щось вигадуєм яскраве:

Ми ж друзя́ки, голова!

З Робінзоном ми дружненько

В море дивимось щодня.

Може статись, що раненько

Все ж побачим корабля.

Хочу я багато знати.

Щоб там хто не говорив,

Книга – це для мене свято,

Наймиліше диво з див.

Біля школи на морозі мерзло цуценя –

Це господаря чекало, все його нема.

Я в вікно на малюванні поглядав весь час,

Ледь перерви дочекався:„Грітись йди до нас“.