Моя країна

Є на світі Україна,

Де цвіте краса − калина,

Там, де поле, сад і гай,

Веселкових барв розмай.

Де лунає спів птахів,

Листя шепіт−переспів,

Де безмежнії моря,

Рідна мова та сім’я.

Де Хмарки розносить вітер,

Чисте небо, мальви квіти.

Радо вам усім скажу:

В Україні я живу.

Душа болить…

Душа болить…Навколо брудно…

Природа гине на очах!

Усе прекрасне й серцю миле

Перетворилося на жах

Невже людина ніжна й добра

Забула про любов свою,

Про милосердя, і турботу,

І співчуття, і доброту?

А все живе потроху гине,

Гниє, зникає, зароста…

Лиш людям байдуже до цього:

Де б тільки грошиків дістать.

Чи їх шукати нам всім треба?

Вони ж зведуть у забуття!

Духовий світ – ось та потреба

Й основа людського життя.

Я вірю в казку

Я вірю в казку, у дива!

Коли прийде весна-красна

Усе проснеться, потягнеться,

Яскраве сонце засміється!

Птахи співатимуть довкола

Бо вже вони нарешті вдома.

Надворі грає дітвора

Весна – найкращая пора!

Лелеки

Летять – пливуть лелеки

За синії моря,

За гори ті далекі,

Безкрайнії поля

Летять птахи ключами

І тануть в вишині.

А я дивлюсь на небо

І тяжко так мені…

− Чому ж ви полетіли

Із рідної землі?

Хіба там є тополі

І трелі солов’їв?

− Хіба б ми полетіли −

Женуть нас холоди,

Та ранньою весною

Повернемось сюди.

Бо жити без Вкраїни

Ніяк не можем ми:

Душею прикипіли

До цеї сторони.

Салімі Музиченко

Її зоря для нас не згасне,

Такі таланти незабутні…

Вона принесла в світ прекрасне,

Щоб пам’ятали у майбутнім.

Бо кожна книга – це перлина

У її морі правдолюбства

І незрадлива мов дитина

ЇЇ безмежна віра в людство.

Безжальна смерть забрала рано

Славетну доньку Кобзаря,

Та буде жити вічно з нами

Саліма – ясная зоря!

Моя Україно, ти в мене єдина!

Моя Україно, ти в мене єдина!

Ти – край, де розкішна червона калина,

Де вітер гуляє, тріпочучи листом,

Де роси срібляться коштовним намистом,

Де верби схилили гілля́ над водою,

Де в лісі хатинка дідка з бородою,

Де ластівка високо в небі літає,

Тонка павутинка в повітрі витає,

Де бджілка сідає на мальви й жоржини,

Метелик кружляє над ними невпинно,

Літак пролітає у мирному небі,

Жнива починаються вчасно, як треба.

Ще сонях у нас – цього́ інші не мають,

Ще рідная мова – вкраїнська – всі знають,

Привітність, гостинність у кожній оселі,

Зростають тут діти розумні, веселі,

Де пахощів повні я груди вдихаю,

Батьки із роботи щасливі вертають,

Де члени родини – найближчії люди,

Де знаю: що день – так і кращає всюди,

Де сила і правда своя в отчім домі,

Де кожна доріжка−стежинка знайомі,

Де мама співає дочці колискову,

Де рідною мовить дитя перше слово,

Де в школу ходжу я найкращу у світі,

Де хочеться ще більше знать, розуміти,

Де все, що захочу, цього досягаю,

Все стало можливим у рідному краю,

Де колосом стиглим пишається жито,

Де дощиком теплим травичка умита,

Де листя в таночку спустилось із клена,

Де сіла сніжинка пухнаста на мене,

Де Курочка Ряба, що знесла яєчко,

Де Вовчик сіренький, Лисичка−сестричка,

Де Котик−Воркотик – не Том і не Джері,

Де казка заходить крізь шпарку у двері,

Де сонечко світить, мабуть, найясніше,

Де плесо озе́рця мені наймиліше,

Де станом струнким нас дивують тополі

Оті, що стоять край дороги у полі,

Де в лісі струмок незамулений грає,

Де ремез гніздечко−панчішку сплітає,

Де дід під повіткою кошик мудрує –

Бабусі під осінь його подарує,

Поті́м будуть в лісі вони пильнувати:

Маслята, опеньки, лисички збирати,

Туристам із міста покажуть дорогу,

Присядуть спочити, бо стомляться ноги.

Де Сквирка тече моїм рідним містечком,

Де Київ, столиця моя, недалечко,

Де золотом сяють церковнії бані,

Де виграв наш клас у спортивнім змаганні,

Де ще, як не в нас, так шанують звичаї,

Не вбий, не вкради, де ще змалку навчають,

Де в єдності сила, що здавна відомо,

Можливо, десь добре – найкраще ж удома,

Де дума кобзарська до сліз пробирає,

Де в свято пісні українські співають,

Де корені славного роду мойого,

Де вдячно в молитві звертаюсь до Бога,

Де «Євро −12», скажіть, відбувалось,

Що стільки народів про нього дізналось.

Усе це, як бачите, рідна країна –

Найкраща у світі для мене, єдина.

Тут ниви розкинулись до виднокраю,

Тут зорі-пустунки до когось моргають…

Тут все серцю миле. Така сторона –

На цілій планеті єдина-одна.

Її буду вірно й надалі любити,

Не хочу ніде за кордоном я жити.

Ту́т хочеться бути й радіти життю –

Спасибі, сьогодні, й віват майбуттю!

Плекаймо мову материнську

Красива рідна моя мова:

Вона, насамперед, велична

І солов’їна, й барвінкова,

І дорога мені, і звична.

Її так часто руйнували

І заборони й циркуляри,

Що часом сил їй бракувало

Знести приниження і чвари

Та підвелась з колін, ти встала,

Задихала на повні груди.

Знов рідна мова залунала

По Україні скрізь, повсюди!

Тож бережім її, плекаймо

Справіку рідну, материнську,

І дітям−внукам передаймо

Найближчу серцю, не чужинську.

Творім добро!

«Межі немає для добра!» –

Іздавна, із споконвіків

Відома істина стара

До нас дійшла від прадідів.

Ще змалечку мої батьки

Мене буть доброю навчали.

А ще, читаючи книжки,

Я позитивне вибирала.

Тож, йдучи якось з школи я,

Побачила страшну картину,

Як незнайома дітвора

Жбурнула кішку під машину.

Я так злякалася, що мить

Мені ця вічністю здалася,

Й, не знаючи, що вже робить,

Ледве додому поплелася.

Раптом сказала собі: «Стій!

Може, істота ще живая!»

Поті́м у пазусі своїй

Додому кішку принесла я.

І там із членами сім’ї

Її любов’ю оточили,

Малій твариночці оцій

Ми помагали, як уміли.

І скоро киця вже була

Улюблениця в нашій хаті.

Яка ж щаслива стала я,

Словами вже й не передати.

Тож закликаю дуже вас:

Робім добро, творімо щастя!

Бо зробить кращими всіх нас,

Що нам сторицею воздасться!